Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Не дуже.

– Як би ви не регулювали рулетку, вона все одно не може видавати всі числа з однаковою ймовірністю. Одні можуть випадати частіше, інші – рідше. Звісно, що якщо ви гратимете десять разів, то нічого не помітите, а ось за кілька днів можна знайти тенденцію і використати її. Завдяки пам’яті Улі та моєму аналізу я побачив, що на цьому столі, де я сьогодні вигравав, кілька чисел з’являються з більшою ймовірністю, аніж інші. Можливо, якийсь дефект осі рулетки, але кулька частіше випадала саме на ці три цифри, аніж на інші. То мені треба було тільки ставити на них. Що я і робив, за півдня не тільки повернувши все, що програв раніше, але й вигравши цілком пристойну суму, якої вистачить для закриття моїх боргів.

– І що далі? За той стіл вас уже не пустять.

– Я буду досліджувати інший, виграю на ньому, а потім ми поїдемо, бо в цій справі не можна вигравати забагато.

– Бо не відпустять?

– Так. Тут досить жорсткі правила.

– Для чого ви мені все це розповідаєте? – мені це дуже підозріло.

– Для того, щоб запропонувати вам роботу, – він посміхається.

– Що? – посміхаюся і я. – Дрібний шахрай хоче найняти найкращого сищика імперії?

– Ні, на диво успішний гравець пропонує найкращому сищику імперії створити непереможний альянс.

– Кого?

– Іване Карповичу, коли я виграю десь тисяч двадцять, я піду звідси. Знаєте, гра у цих підпільних казино досить ризикована. Тут доводиться сподіватися лише на добру волю господарів. А вона не здається мені таким уже надійним фактором. То я волів би грати легально, у тих місцях, де азартні ігри дозволені.

– Це де?

– У Монте-Карло, Іване Карповичу, на Лазуровому узбережжі благословенної Франції. Саме туди я і хочу вас запросити.

– Навіщо вам я?

– Мені потрібна досвідчена і вміла людина, яка б займалася моєю безпекою. Власники казино будь-де не люблять зайд, які їх обчищають. То вони часто вдаються до не зовсім законних дій щодо успішних гравців. І тут у пригоді може стати ваш досвід і ваше вміння. Я буду забезпечувати виграші, ви – безпеку, наш тандем буде на рідкість успішним, я плататиму вам третину від усього, що зароблю.

– Я нікуди не поїду, в мене хутір.

– Іване Карповичу, ви ж розумна людина, розплющіть очі. Війна наближається, про це тільки й балакають. У цьому казино зараз або інтенданти, або фабриканти, що набили калитку на військових замовленнях.

– Мій хутір далеко від кордону.

– Іване Карповичу, війна – це така хвиля, яка накриває геть усіх. Неможливо залишитися сухим. Почнеться призов, і ви потрапите на фронт.

– Я за віком уже навіть не в запасі.

– А хто на це буде дивитися? Досвід Японської війни свідчить, що втрати будуть величезні, і їх треба буде компенсувати. То призивати будуть усіх. Звісно, ви досить відома людина і маєте гроші, але це і ваш плюс, і ваш мінус водночас.

– Не розумію.

– Іване Карповичу, у вас багато ворогів. І вони цілком можуть скористатися тим, що коли почнеться війна, цікавість до вас зменшиться. Люди будуть слідкувати за подіями на фронті, а не за вашими пригодами. Тобто це прибере вашу відомість як одну з башт вашої безпеки. А що стосується грошей, то на кожну суму є більша. Я б теж на них дуже не сподівався.

– Що за маячня? Я – чесний громадянин, шанований член суспільства, а якийсь шахрай лякає мене чимось?

– Іване Карповичу, я кажу неприємні, але реальні речі. Війна невдовзі почнеться, і від неї треба тікати. Бо ж кордони ось-ось закриють, влада злякається втратити новобранців.

– Хіба у Франції не буде війни?

– Буде, але навряд чи на півдні. Всі чекають битв на півночі, можливо у Бельгії, а Лазурове узбережжя буде острівцем миру серед бурхливого океану кривавої бійні.

– Хто там буде грати під час війни?

– Будуть, ще й як будуть, бо війна – це шалені гроші і страх, два фактори, які краще за все спонукають до гри. То гратимуть, ось подивитесь, тут я жодних сумнівів не маю. Гратимуть, а ми зароблятимемо. Іване Карповичу, я говорю про десятки тисяч рублів, жоден хутір стільки вам ніколи не принесе. Зголошуйтесь, це чудова пропозиція!

– Ні. Я забираю Уляну Гаврилівну і йду.

– Іване Карповичу, Уля потрібна мені, бо без її пам’яті я не обіграю казино.

– Записуйте виграшні цифри.

– Це викликає підозру, і мене одразу виставлять.

– Мені байдуже, що з вами буде.

– А мені ні! Іване Карповичу, не заганяйте мене у кут! – кричить він.

– Це що, погроза? – дратуюся я.

– Іване Карповичу, просто обміркуйте мою пропозицію. Ми будемо жити в палаці, у вашої доньки будуть найкращі гувернантки! Коли ми закінчимо, ми будемо заможними людьми. Захочете – повернетесь на свій хутір, а ні, залишитесь у спокійній Європі. Щось мені здається, що ця війна триватиме довго, не буде швидкого та легкого походу на Берлін, як нас переконують. Просто сядьте і подумайте, що я пропоную. Зважте все і вирішіть.