Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– А хто це з ним? – удавав я здивування.

– Та калічка якась. Граф її з собою завжди тягає, каже, що вона успіх приносить. Та тільки де там. Вже он скільки програв.

– А хороші зараз аванси за книжки. Оно скільки просадив і ще є!

– Цікаво, чи сам Іван Карпович знає про це?

Ну, і пішли язиками чесати, я ж дивився за Поляком, який підійшов до рулетки, і гравці перед ним розступилися. Підійшли служники казино, принесли йому стілець і ще один високий для Уляни Гаврилівни. А потім тацю з фішками.

– Диви, тисяч п’ять, не менше! – зашепотіли гравці, а Поляк зробив першу ставку. Програв, так само другу і третю, а четверта виграла. Потім ще дві програв і знову виграв. І так воно пішло, що невдовзі вже таця його була повна фішок.

– Пішла пруха графу, так пішла! – шепотіли гравці. – Зараз круп’є змінять, щоб фарт збити.

І справді, невдовзі круп’є замінили, і крутити рулетку почав інший. Але Поляк продовжував вигравати. Робив це красиво, сидів такий, наче байдужий. Йому приносили шампань за рахунок закладу, та він не пив. Ставив без жодної емоції на обличчі і вигравав. Йому принесли другу тацю для фішок, а потім і третю. Ще раз змінили круп’є, Поляк знову вигравав, гру на цьому столі припинили, викликавши легке невдоволення гравців, яким цікаво було дивитися, як хтось карає казино.

– Прошу, перейдіть на інший стіл, – запропонували Поляку, і він перейшов разом з Уляною Гаврилівною. Всадив її поруч, щоб вона могла спостерігати за грою, почав робити ставки. Якщо раніше ставив по триста, то тепер ставив коли червінець, а коли два, не більше. Програвав, але попередній виграш був такий великий, що малими порціями його можна було програвати кілька днів. У натовпі гравців казали, що граф не тільки відіграв програні раніше гроші, але й зайшов у плюс десь тисяч на десять, як не більше. Спустив ще трохи, а потім підвівся і наказав принести обід у свій номер.

Пішов із казино. Я за ним. Хотів перестріти офіціанта, що ніс їжу, але тих офіціантів виявилося аж четверо, з величезними тацями, вщерть заставленими тарілками. Той Поляк, здається, любив поїсти. Коли офіціанти пішли, я постукав у двері.

– Хто там? – спитав поляк.

– Подарунок від закладу! – збрехав я.

Він відчинив двері і отримав кулака. На жаль, я мусив діяти грубо, бо перед входом до казино мене обшукали і забрали револьвер. Такі тут були правила. Я зачинив двері, підняв Поляка з підлоги і всадив на крісло. На шум вийшла Уляна Гаврилівна. Коли впізнала мене, то знепритомніла.

– Сиди тихо! – наказав я Поляку, підняв Уляну Гаврилівну з килима, уклав на диван і порснув водою.

– Іване Карповичу! – сказала вона, опритомнівши, і заплакала.

– О, Іване Карповичу! – закивав головою Поляк, який нарешті отямився. – Я вас чекав, але, чесно кажучи, не думав, що ви прискочите так швидко! Невже те, що про вас пишуть у журналах, правда, і ви таки найкращий сищик імперії? Ні, тільки не в обличчя! – зарепетував він, коли побачив, що я замахнувся. Хотів ударити його, бо розлютився, побачивши нашийник на Уляні Гаврилівні. – Спитайте у неї, чи погано їй у мене жилося! Спитайте!

– Іване Карповичу, не треба, – прошепотіла моя кухарка. – Він мене не ображав, годував, одягав, до кіно водив, тільки додому не відпускав.

– Тобі пощастило, що ти не ображав її, – кажу Поляку. – Інакше зараз уже б збирав зуби з підлоги.

– Іване Карповичу, я, може, і злочинець, але не покидьок. А що ви збираєтеся робити зараз?

– Заберу Улю і поїду геть.

– Навіть не поцікавитесь, для чого вона мені потрібна?

– Щоб відволікати увагу від вас.

– Помиляєтесь, Іване Карповичу, зовсім не для того!

– А для чого?

– Я використовував феноменальні здібності її пам’яті.

– Що? Яким чином?

– Ну, як ви бачили, я грав на рулетці. Більшість гравців роблять ставки, керуючись не раціональними, а глибоко суб’єктивними думками. І, звісно, програють. Я ж роблю ставки виключно керуючись математичними розрахунками і виграю, як ви бачили. – Поляк кивнув на три таці з фішками, що їх принесли за ним.

– Сьогодні виграєте, а перед цим програвали. Так буває.

– Бо перед цим я спостерігав. Точніше спостерігала Уля, а я вже потім аналізував зібрану інформацію.

– Що вона спостерігала?

– Виграшні числа на конкретній рулетці. Три дні вона запам’ятовувала всі виграшні цифри, увечері я занотовував їх і аналізував.

– Хіба вони не випадкові?

– Іване Карповичу, абсолютна випадковість досяжна тільки Богу, а ми з вами люди, то маємо випадковість умовну. Яка підкоряється закономірностям, а отже, перестає бути випадковістю. Розумієте?