Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Яке?

– Сповіщайте мене про те, як ваші справи.

– Як же я сповіщу, коли неписьменна я? – бідкається Уляна Гаврилівна. – Скільки ви не билися, а так грамоті й не навчили.

– Ви неписьменна, а Федя ж, мабуть, писати вміє.

– Вміє, вміє! І писати, і читати!

– То ви йому кажіть, а він нехай записує, як ото граф за мною. І раз на тиждень лист мені надсилайте. Добре?

– Добре, Іване Карповичу, так і зроблю.

– І от він лист напише, а ви на листі квітку намалюйте. Ото як ви на тістечках виводите. Добре у вас вони вдаються.

– Квітку? Яку?

– Якщо добре у вас справи, то нехай конвалію, а якщо погано, то – айстри.

– Не буде погано, Іване Карповичу, не буде! Тільки конвалії малюватиму! Побігла речі збирати!

І побігла. За кілька годин відвіз я її у Ромни, поспілкувався з тим Федею. Мені він не сподобався, підозріло якось виглядав. А ще більше підозріло, що молодий, здоровий, а калічку вподобав. Тільки Уляну Гаврилівну було не переконати, то перехрестив я її, пошепки нагадав про квіти і побажав щасливої дороги. З тим поїхав цирк і моя Уляна Гаврилівна. Залишилися на хуторі я та Моніка, бо граф теж відбув, записався у добровольці і поїхав на підготовку кудись під Київ. Довелося мені вчитися готувати, і прати, і шити. Абикого у прислугу брати не хотілося, а такої, як Уляна Гаврилівна, знайти не міг. Якось жили.

Листи від Уляни Гаврилівни надходили вчасно, бо я Федю попередив, що не буде листів – не буде грошей. Три листи з конвалією прийшло, спочатку з букетами цілими, а потім з одною. Четвертий і зовсім з айстрами. Зрозумів, що настав час допомагати моїй бідній кухарці. Але одразу поїхати не міг, треба було владнати всі мої справи на хуторі. Дав телеграму до Бахмача, почекав, коли приїде Єлизавета Павлівна, яка погодилася допомогти, подивитися за Монікою та хутором під час моєї відсутності. Трохи не по собі було мені жінок самих залишати, але треба було Уляну Гаврилівну рятувати. Тим більше, що останній лист прийшов від неї взагалі без квітів, а лише з проханням збільшити виплати. Згідно зі штемпелем, лист був відправлений з Рязані, туди я і поїхав. Але цирк уже звідти повіявся кудись.

Довелося трохи поїздити імперією, аж поки я не наздогнав цирк у Воронежі. Хотів просто забрати Уляну Гаврилівну і поїхати, але виявилося, що її з цирком немає. Федя був, онде виступав на сцені підручним фокусника Леоні, а Уляни Гаврилівни не було.

– А де вона ділася? Жіночка така маленька, що з Федею була? – спитав я у одного з циркових, велетня, що готувався до номеру з гирями.

– А Федька її продав, – велетень розминався, то не помітив, як змінилося моє обличчя.

– Що? Кому продав?

– А якомусь глядачу. Вона ж виступала. «Уля – диво пам’яті» номер називався. Дивно, мала така, каліка, а скільки могла запам’ятати, – велетень розігрівав м’язи, бавився з великою металевою кулею. – Після виступу прийшов один, відвалив одразу три сотні, сказав, що йому та баба потрібна. Федька і продав. Потім хвалився, що і тут гроші узяв, і за неї ще буде отримувати.

Я ледь дочекався, поки Федя зійде зі сцени. Тільки зайшов він за завісу, як одразу отримав в обличчя. Хотілося мені вдарити його сильніше, але стримався, бо мусив він ще дещо розповісти. Циркові спочатку хотіли Федю відбивати, але я їм показав револьвер.

– Хлопці, не лізьте. У мене до цього ракла своя справа. Вбивати не буду, поговорю і залишу, хіба що зубів трохи виб’ю, може, вухо відріжу.

Хлопці подивилися і відійшли. Я узяв Федю за волосся і поволік за собою. Зайшли за циркові вози, там я ще трохи приклався, а потім спитав про Улю. Федя тремтів весь, аж заїкатися почав, так злякався.

– Кажи, кому безневинну каліку продав!

– Не знаю я того чоловіка! Не знаю! Він після виступу прийшов і сказав, що вона йому потрібна. Одвалив три сотні мені і три сотні директору цирку.

– Навіщо вона йому?

– Не казав.

– А ти і не питав?

– Не питав. Не питав! Не вбивайте мене, будь ласка! Не вбивайте!

– Не буду, тільки оце пальці тобі по одному відстрелю, – приставив йому руки револьвер. Ще трохи полякав, але бачу, що таки не знає.

– Що вам потрібно? – це підійшов чолов’яга якийсь. Так розумію, що директор цирку. За ним троє борців і велетень з гирями. А ще дресирувальник тримає пардуса на ланцюгу.

– Кому ви продали карлицю?

– Не знаю я ніякої карлиці. Йдіть геть! – каже він дещо зверхньо. Я дістаю револьвер і цілюся йому в лоба.

– Слухай, я зараз у дуже поганому гуморі. То не дратуй мене. Кому ви її продали?