Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Познайомилася я з чоловіком, – несподівано каже Уляна Гаврилівна, ще більше червоніє і з гордістю дивиться на мене. А мене наче мішком по голові вдарили. Блимаю очима і сказати нічого не можу.

– Будемо ми жити разом, як усі люди. Тому і йду від вас. Дуже вам за все вдячна. Сподіваюся, що не образитесь ви на мене.

– А що хоч за чоловік? – питаю я, бо жодних здогадок не маю. Адже живемо ми на хуторі самі, як хтось і приходить, то зі мною спілкується чи з графом. Навіть як у Ромни на закупи їдуть Уляна Гаврилівна, так завжди зі мною. – Де ви з ним познайомилися?

– Чоловік хороший, дуже. А познайомилися ми у цирку.

– Де?

– У цирку. Пам’ятаєте, два дні тому були ми в Ромнах. У вас якась зустріч була, а мені ви дозволили до цирку піти. Там виступав маестро Леоні, фокуси показував. У тому числі дива пам’яті, коли йому глядачі різні числа казали, а він запам’ятовував. По двадцять і більше. Потім спитали, чи може так хтось із глядачів робити, кілька людей спробували, але одразу заплуталися. А в мене ж знаєте пам’ять яка, то перевершила самого пана Леоні. А після виступу до мене Федя підійшов, помічник Леоні. Сказав, що в захваті, запросив у цукерню. Тістечка там не дуже, але він найдорожчі купив, а ще квітів букет! Дуже пристойний чоловік. Ввічливий такий.

– І що, одразу одружитися запропонував?

– Ми вирішили не поспішати.

– Але ж звільнитися ви поспішаєте.

– Бо цирк Феді завтра їде з Ромен.

– Уляно Гаврилівно, так похапцем справи не робляться, бо… – кажу я, а вона починає плакати. Тихенько так, стоїть похнюпившись і трясе головою, схожа на маленьке ображене пташеня. – Уляно Гаврилівно, ну чого ви?

– Іване Карповичу, прошу, не псуйте мені життя.

– Та я не псую, я як краще вам хочу!

– Відпустіть мене, Іване Карповичу, благаю, відпустіть. Кохання людині, може, один раз у житті дається. І ви це знаєте, бо он досі за матір’ю Моніки сумуєте. Благаю вас, Іване Карповичу! Невже я не заслужила хоч дещиці щастя?

Стоїть і плаче. Що тут зробиш? Проти сліз жіночих я безсилий. І хоч підозрював, що нечисте щось тут, але кохання – така хвороба, що краще дати нею перехворіти, аніж потім буде мене Уляна Гаврилівна все життя лаяти, що щастя її позбавив.

– Що ж, Уляно Гаврилівно. Хоч прохання ваше для мене досить несподіване, а також дуже вже термінове і незручне, але відмовити вам я не можу.

Тут вона аж на місці підстрибнула і розквітла від радощів.

– Дякую, Іване Карповичу, дякую! – підбігла і давай руки цілувати.

– Припиніть! Припиніть! Заспокойтеся, Уляно Гаврилівно. Бачу, що зараз усе одно ви мене не почуєте, то не буду вас попереджати щодо того, що Федя ваш може виявитися шахраєм.

– Ні, ні, він не такий! Він хороший! Ми ще трохи з цирком поїздимо, а потім хату собі купимо і заживемо!

– У Феді гроші на хату є? – сумніваюся я.

– Ні, в мене! Ви ж казали, що всю платню мою на рахунок у банку кладете, так же, Іване Карповичу?

– І Федя про той рахунок уже знає?

– Звісно, я йому все-все розповіла, він такий хороший! – стоїть вона щаслива та закохана. Я було хотів їй очі відкрити, що Федя той виключно грошима її зацікавився, а сама вона йому не потрібна. Але не сказав, не зміг. Бо аж літала бідна Уляна Гаврилівна, на сьомому небі від щастя. Ну як їй можна було правду сказати? Скажу я і ворогом буду. Все одно не повірить вона зараз. Бо ж кохання – воно п’янить. А тут ще ж була Уляна Гаврилівна калікою, змирилася з тим, що по чужих хатах прислугою їй жити. Коли ось Федя цей щось наплів їй, а там і плести багато не треба було. Ну, нехай життя їй усе покаже, щоб ні на кого образ не було.

– То домовимося так, Уляно Гаврилівно. Грошей ваших я вам поки не віддам.

– Як? – аж лякається вона.

– Зачекайте, послухайте. Гроші ваші у банку, на депозитному рахунку, їх так просто не знімеш. То домовимося ми так: я вам буду щомісяця надсилати по двадцять рублів. А за рік отримаєте всю суму. Роблю так не з жадібності, а щоб Федя той усі гроші у вас не виманив.

– Він не такий! Ні! Він добрий!

– Якщо добрий, то за грошима не бігатиме. Якщо у вас ціле життя попереду, то можна і почекати рік. Так?

– А ви ж віддасте, потім?

– Уляно Гаврилівно, скільки ми у моїй хаті прожили? Не один рік. Бувало так, що хоч вам, хоч комусь іншому обіцяв я щось і не виконав? Хоч раз чули ви, що комусь я не заплатив?

– Ні, Іване Карповичу, не було такого.

– То й не ображайте мене підозрами. Отже, гроші вам надсилатиму, а за рік і всю суму віддам з відсотками. А натомість прошу вас виконати одне моє прохання.