Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Накази діють у армії або військових підрозділах, а я – цивільна людина, землевласник. То для мене ваш наказ просто прохання, на яке я можу відповісти хоч так, хоч сяк. Я відповідаю «ні».

Штейнер зупиняється, ледь стримуючись від гніву.

– Слухай ти, мужик! Ти високо злетів, але не забувай, хто ти і що ти! – він верещить, і я радію. Бо верещать завжди від безсилля.

– Я про це ніколи не забуваю, тим більше, що мені частенько нагадують, – відповідаю спокійно.

– Ти думаєш, що ота твоя журнальна слава захистить тебе від охоронного відділення?

– Мені не треба захисту від рідної контори. Я чесний громадянин імперії. А слава, так, слава – річ непогана. Чомусь я впевнений, що просто схопити мене без будь-яких доказів значно важче, аніж якогось там мужика. Бо будуть запитання. У газет, у моїх читачів, клієнтів, яким я допоміг. Я високо злетів не тому, що просто спіймав вітер у крила, а тому, що багато працював. Ризикував і перемагав. І я заслужив право вирішувати, як мені жити.

– Ти розумієш, що своєю відмовою ти палиш усі мости? – питає генерал.

– Я розумію, що мости вже спалено і не мною.

– Ти ще пожалкуєш про це!

– Жалкують про те, на що можуть вплинути.

Він дивиться на мене, аж тремтить від люті.

– Я ж тебе зараз накажу арештувати!

– Спробуйте, – я спокійний, бо якби було на мене хоч щось, то вже б арештували.

– Я тебе на порохню зітру, мужик! – верещить Штейнер і кидається до мене з кулаком. Зупиняється, вирячує очі, бо бачить револьвер.

– Краще не треба, – тихенько кажу йому. Штейнер зупиняється, його лють змінилася жахом. Він задкує, а потім повертається і біжить від мене. Вже здаля кричить мені погрози. Скажена істота. Я пішки повертаюся на хутір. Настрій поганий, бо цей Штейнер – це не повітовий справник. Такого мені прибрати з посади не під силу. І він же ненавидить мене, буде шукати нагоди помститися. Розумію, що тихому моєму життю на хуторі прийшов край. Згадую про свої колишні мрії продати хутір, забрати Моніку з Улею і поїхати до Італії. Тільки ж не випустять. Схоплять дорогою і звинуватять.

Кривлюся, бо відчуваю, що нічого не можу вдіяти. Тобто не сумніваюся, що вчинив правильно, коли відмовився від пропозиції Штейнера. Бо він би не дав мені спокою. Намагався б якось підставити, зробити з мене бунтівника чи штовхнути під кулі бунтівників. Він усе одно копав би мені яму. То краще вже відсидітися вдома. Засісти на хуторі і спробувати не припуститися помилок. Як-не-як, а не остання я людина в імперії і не так уже просто мене з’їсти. Звісно, що зараз мої позицій ослаблені, бо Павло Іванович Харитоненко померли, але вже якось відіб’юся.

З тим і йшов до хутора, коли перестрів мене граф. Виповз із рушницею в руках із кукурудзи, кажу ж, серйозно готувався до війни, на якій хотів прославитися. Рушницю на мене наставив і кричить щось незнайомою мені мовою.

– Графе, що ви творите? Добре, що я вас знаю, а якби чужий хто, так і напад серцевий отримати можна. І що ви кричали?

– Це я німецькою вимагав від вас здатися. Бачите, як непомітно підкрався! За методом індіанців! На фронті буду німців як курчат у полон таскати!

– Графе, на фронті що хочете робіть, а тут кукурудзу, будь ласка, не толочіть мені.

Тільки прийшов на хутір, як перестріла мене Уляна Гаврилівна.

– Іване Карповичу, дозвольте мені з вами поговорити, – каже. Я аж озирнувся з подиву, чи немає кого чужих. Немає.

– Уляно Гаврилівно, відколи вам дозвіл потрібний, щоб зі мною побалакати?

– Просто справа важлива, – каже вона і мнеться на місці. Тут тільки помічаю, що розчервонілася вона, руки не знає де подіти. Хвилюється.

– Ну, як важлива, то ходімо до садка.

– Там Моніка грається. Давайте краще до хати.

– Добре, – пішов за Уляною Гаврилівною, а сам уже й не знаю, що думати. Такий сьогодні день, що будь-чого можна чекати.

Зайшли ми, Уляна Гаврилівна попросили мене сісти. Я сів, вона мовчить.

– Та кажіть уже, не лякайте, – прошу її.

– Я, той, Іване Карповичу, вирішила звільнитися.

– Що? – я аж отетерів, бо всякого чекав, але не такого. – Як?

– Прошу відпустити мене. Працювала я на вас сумлінно, правда ж?

– Та правда. Але чому ви вирішили звільнитися? Невже хтось кращу платню запропонував? Так давайте обговоримо. Скільки?

– Ні, Іване Карповичу, не в грошах справа. Невже ви думаєте, що от я від вас за гроші пішла б?

– А в чому тоді справа?

– Та той… – вона нітиться, але нітиться дивно, так наче з задоволенням.

– Що? – я вже аж підозрюю Штейнера та його людей, що вирішили вдарити з такого несподіваного боку і позбавити мене прислуги.