Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Давай, давай! – кричу йому.

Ми несемося дорогою від хутора, ось вискакуємо на великий шлях, коли бачу два авто. Спочатку думаю, що бунтівники підготувалися на всі випадки.

– Стій! – кричу візникові. Той зупиняє коней.

З машин виходять якісь чоловіки. Роздивляємося. Я впізнаю одного. Полковник Штейнер зі столичного охоронного відділення, знайомий за одеськими пригодами.

– Іване Карповичу, впізнаєте мене? – кричить Штейнер, який побачив мене у бричці.

– Так, полковнику! – наказую візнику під’їхати. Потім випихаю з брички скривавленого лікаря, який уже очі розплющив, але ще не може триматися на ногах. – Ось цей негідник спробував мене завербувати до лав бунтівників! Я віз його в поліцію у Ромни, та ви, мабуть, займетеся ним самі.

Я бачу, як обличчя Штейнера спотворює судома ненависті. І мені стає зрозуміло, що цей лікар був посланий не від якихось бунтівників. Грубо зліплена провокація.

– Ось його брудні тридцять срібняків, – викидаю з брички валізу лікаря, вона розкривається, і на землю випадають пачки грошей. – Це ж треба мати таке нахабство, щоб спробувати купити мене, ветерана охоронного відділення! – я аж ногою тупаю від обурення і бачу, що Штейнер біліє від злості. – Ці бунтівники зовсім берега пустилися, полковнику!

– Генерале, – шипить Штейнер, наче отруйна гадюка.

– Що?

– Генерале! Я вже два роки як генерал!

– О вітаю, пане генерале. То ви заберете цю наволоч чи мені відвезти її до поліції самому?

– Заберіть його! – командує Штейнер своїм підлеглим. Міцним чоловікам при зброї. Вони, як і Штейнер, у цивільному, але видно, що більше звикли до мундирів. Тягнуть лікаря до одної з машин.

– А ми з вами, Іване Карповичу, пройдемося.

– Якщо треба, – я киваю головою і витримую його важкий мстивий погляд.

– Треба.

Ми йдемо від шляху доріжкою до мого хутора. Лише я та Штейнер. Він мовчить і я мовчу.

Генерал кахикає.

– Я думаю, ви розумієте, Іване Карповичу, що це була перевірка, – нарешті каже він.

– Що? – я вдаю, наче здивований.

– Цього лікарчука послав я, щоб перевірити вашу відданість правлячому дому.

– Перевірити? Для чого? Хіба я давав хоч один привід у цьому сумніватися? Хіба я не ризикував життям, рятуючи честь і гідність государя та його родини під час відомих вам подій?

Штейнер кусає собі губи, він у люті, але тримається.

– Я б не став перебільшувати вашу роль у тій операції.

– Проте я виконав усе, що мені доручалося, і зберіг усе в таємниці. А тепер мене починають перевіряти! Чому?

– Тому що готується нова операція.

– Що? – тут уже я справді дивуюся.

– Дуже важлива операція.

– Яка ще операція?

– Наше відомство курує процес створення партії для робітників та селян.

– Партії?

– Так. Як ви знаєте, ось-ось почнеться війна. І внутрішні вороги нашого Отєчєства намагатимуться скористатися тимчасовими труднощами, що можуть виникнути. Наше завдання – виграти в них боротьбу за душі нижніх верств населення. Для цього буде створена партія, куди увійдуть досить відомі в колі робітників та селян люди. А очолите її ви, Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик імперії і улюбленець мільйонів. Ви будете триматися на відстані від влади, вам дозволено буде виступати з критикою окремих її представників, головне ж – ви мусите утримувати простих людей від впадання у революційну оману.

– Ви пропонуєте те саме, що й той лікар.

– Так, те саме, але це пропонує влада у моїй особі.

– Цікаво, сума залишається тією самою?

– Ні. Але партія матиме свій бюджет, до того ж, ми розраховуємо на велике поширення її в народі, тож членські внески забезпечать вас грошима у ще більшому обсязі.

– Але ж я хохол, як я можу очолити всеросійську партію?

– Ви добре розмовляєте російською і популярні у великоруських губерніях, так само, як і в інших. До того ж, вас краще сприйматимуть національні меншини, ті самі поляки, жителі Кавказу чи Туркестану.

– Я все одно не розумію, для чого…

– Іване Карповичу, це пуста розмова. Не важливо, розумієте ви чи ні. Важливо, що ви мусите очолити цю партію. Наступного тижня починається інформаційна робота, у газетах з’являться статті про нову силу, а за місяць у Москві відбудуться установчі збори. Перед ними ви проведете ціле турне для залучення прихильників і…

– Я не хочу займатися політикою!

Штейнер дивиться на мене з неприхованою огидою та ненавистю.

– Ви що, не зрозуміли, що це не питання щодо того, хочете ви чи ні, а наказ, обов’язковий до виконання!