Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Іване Карповичу, не прибідняйтеся. У вас величезний авторитет у народі. Люди, які читають про ваші пригоди, вважають вас справжнім героєм. До того ж, ви їм соціально близькі.

– Який-який?

– Ви з мужиків, то ви для мужиків свій. Не просто свій, а такий свій, що досяг успіху. То вас послухаються. До того ж, ви вмієте запалювати людей. Ви ж змогли підняти на повстання забитих рабів у Паленій Буді. А як керували натовпом у Ромнах? Іване Карповичу, якби вибори проводилися зараз, ви б їх легко виграли, повірте мені.

– Я не хочу гратися з вогнем.

– Іване Карповичу, моя пропозиція безпечніша від більшості справ, за які ви бралися. Ви просто очолите легальну партію, виступите з кількома програмними матеріалами, цілком лояльними до влади. Кажу ще раз, наша мета – не роздмухувати революцію, це зробить війна і без нас. Тих, хто підніметься раніше, ніж треба, влада розчавить. Наша ж мета – мати сили для того, щоб ударити в той момент, коли влада захитається. Щоб обов’язково виграти. То ви нічим не ризикуєте. Зовсім.

– Мені добре і на хуторі…

– І добре! Вам не потрібно буде кудись переїздити. Живіть тут, займайтеся своїми справами, час від часу до вас будуть приїздити наші люди, щоб ознайомити з тими чи іншими заявами організації. І все! Здається, неважка робота за ті гроші, які ми пропонуємо.

– Ось це й підозріло.

– А в чому суть підозр? Ось гроші, ось наші умови.

– Стільки грошей просто так не платять.

– А ми й не платимо просто так. Ми платимо за ваше ім’я, авторитет, напрацьований роками. Якби влада була розумнішою, вона б чимдуж мусила бігти до вас, щоб залучити до лав своїх прихильників.

– Для чого? І так відомо, що я – стовп самодержавства.

– Іване Карповичу, давайте начистоту. Якщо ми готові платити за вашу прихильність, то влада – ні. Вона вважає, що ви мусите бути монархістом задарма. До того ж, – тут, я думаю, не відкрию великої таємниці: влада вас не любить. Ви для неї чужий, мужик, який замість того, щоб прислужувати та виконувати, почав свою гру, вибився у люди, став однією з найвідоміших осіб в імперії. Дуже багато впливових людей у владі вас просто ненавидять. І ось тепер подивіться на те, який вибір у вас є. Або задарма бути при владі, яка вас ненавидить, зневажає і тільки й мріє про те, щоб вдарити в спину, або за дуже хороші гроші дати можливість скористатися вашим ім’ям без будь-якого ризику. Мені здається, що вибір тут очевидний. Але вам вирішувати.

– Ні, – кажу я, а цей лікар нахиляє до мене валізу з грошима. Сам посміхається.

– Іване Карповичу, вам же це сподобалося.

– Гроші? Мені вистачає того, що я маю.

– Не гроші. Влада. Я ж бачив вас у Паленій Буді, коли ви вели тих мужиків. Вони слухалися вас, виконували всі накази, підкорялися. Ви вже скуштували влади і тепер без цього не зможете жити. Хіба ні?

– Не розумію, про що ви.

– Розумієте. Це варто спробувати хоча б раз, і вже ніколи не забудеш. Ви керували забитими мужиками дикого села. А що таке отримати владу у всій імперії? Коли міста зустрічатимуть вас велелюдними натовпами, коли кожен ваш наказ будуть виконувати тисячі, десятки тисяч людей! Оці гроші – велика, звісно, сума, але це дріб’язок порівняно з тою владою, яку ви можете отримати від нас.

Я підводжуся. Лікар здивовано дивиться на мене.

– Геть звідси, – кажу йому.

– Чому, Іване Карповичу, чому?

Наставляю на нього револьвер, він підхоплюється.

– Рахую до трьох. Якщо не втечете, пристрелю як собаку.

– Іване Карповичу! – він розгублений.

– Раз.

– Це безглуздя! – він у паніці.

– Два.

– Іване Карповичу! – він у відчаї.

– Три.

Я б’ю його в обличчя, лікар падає. Підхоплюю його, тягну через двір.

– Хто це такий? – питає граф, який вийшов у двір позайматися з гантелями.

– Шахрай, – я тягну далі.

– Вони чи зовсім подуріли? – дивується Маєвський. Раніше б він почав розпитувати, що до чого, але тепер захоплений підготовкою до війни.

Я витягаю лікаря на вулицю, кидаю до брички. Візник здивовано дивиться.

– До Ромен, швидко! – наказую я.

Візник наганяє двійко коней, і ось уже котимося по дорозі. Лікар ще не отямився. Я думаю, що скажу в поліції. Без особливих деталей розповім, що цей негідник хотів мене завербувати до лав бунтівників, а я відмовився.

– Поспішай! До поліцейського відділку! – кричу я візнику і звертаюся до ще непритомного лікаря. – Я тобі покажу, як пропонувати зрадити государя! На каторгу підеш!

Візник усе чує і перелякано озирається.