Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

сі чекали війни, тож мої оповідки вже не викликали такої зацікавленості, як раніше. Воно й добре, бо потік відвідувачів на хутір значно всох, граф узявся за фізичні вправи і тактичну підготовку з тим, щоб піти добровольцем, як тільки почнеться війна. Маєвський вважав, що саме війна допоможе йому написати великий роман, який його прославить. Моїми спогадами він більше не займався, згадував про них неохоче і давав зрозуміти, що не вважає їх справжньою літературою. Я теж не вважав, куди там мені, мужику, до літератури. Так, побрехеньки, щоб людям цікаво було почитати.

Оповідок ми зробили незлий запас, то тепер можна було деякий час не писати, і я зайнявся справами, які останнім часом закинув. Якраз був на ставках, які купив за порадою Єлизавети Павлівни. Там зміцнювали дамбу, і я дивився, щоб робили на совість, а не абияк. В обід поїхав на хутір і там біля воріт побачив бричку. Роменського візника, їх у місті небагато було, то всіх знав. Приїхав хтось, хоч нікого я не чекав.

Коли підійшов ближче, то дуже здивувався, бо побачив не абикого, а лікаря, якого колись звільнив із полону в барона Балтики під час пригод із поручиком Нестеровим. Лікар сидів у бричці й куняв. З мого наказу без мене гостей у двір не пускали. Дрімав і візник, що привіз лікаря, але прокинувся, торкнувся свого пасажира. Той мене побачив і чомусь дуже зрадів.

– Іване Карповичу, радий вас бачити! – підбіг до мене тиснути руку. З ним була якась невеличка валізка, повна, аж боки повипиналися.

– Доброго дня, – я був здивований, і він це помітив.

– Впізнаєте? Я лікар Шиманський, ми з вами познайомилися…

– Впізнаю, впізнаю! – перервав я його, щоб зайвого при візнику не патякав, бо ж більшість їх на поліцію працюють, а роменська поліція мене не любить. – Прошу за мною.

Провів його у садок, де ми сіли за стіл в альтанці. Я попросив Уляну Гаврилівну зробити нам чаю. Лікар мовчав, поки вона не пішла.

– Іване Карповичу, я прибув до вас за дорученням у дуже важливій справі, – він зробив паузу, а я зобразив байдужість. – Ви, мабуть, здогадуєтеся, що я є членом одної організації, яка має на меті встановлення у нашій державі справедливого ладу.

– Що ви з бунтівників, я здогадуюся. Але не розумію, які у вас можуть бути справи до мене.

– Ми пропонуємо вам очолити організацію, яка стане легальним крилом нашої партії.

– Що? – чесно кажучи, він мене здивував.

– Іване Карповичу, наближається війна. А війна – це час, коли влада слабшає. Згадайте Японську, тоді ми ледь не скинули царя. Зараз війна обіцяє бути значно важчою і не десь далеко, аж за Сибіром, а тут, поруч.

– Я прихильник правлячого дому і…

– Іване Карповичу, послухайте мене. Кілька хвилин, ознайомтесь із пропозицією, а потім уже вирішуйте. Будь ласка.

Я мовчу, він задоволено посміхається.

– Так ось, цілком можливо, що складеться ситуація, коли нинішня влада захитається. Так, зараз ми спостерігаємо патріотичне піднесення, усі тільки й говорять, що про розгром тевтонців, згадують Олександра Невського. Але німці й австріяки досить сильні, то цілком можливо, що блискавичної перемоги не буде. Війна може затягнутися. Великі втрати, порожня казна, невдоволення на місцях, економічна криза – все це боляче вдарить по авторитету влади, яка може впасти, ніби стигле яблуко. І тут важливо, у чиї руки влада впаде. Ми хочемо, щоб у наші. Ми сподіваємося, що в імперії нарешті відбудуться вільні вибори, і ми мусимо їх виграти. Для цього хочемо мати легальну та численну організацію з розгалуженою мережею по всій країні. І саме цю організацію ми пропонуємо очолити вам.

– Ні, – без жодного сумніву кажу я.

– Нагадую, що організація буде діяти виключно в межах закону. А вам ми пропонуємо двадцять тисяч як разовий платіж за вашу згоду і надалі по п’ять тисяч рублів щомісяця. Це ваша нагорода, на розбудову партії гроші будуть виділятися окремо.

– Ви що, почали друкувати рублі самотужки? – сміюся я.

– Повірте, у нас є гроші, – він ставить валізку на стіл, відкриває її. Я бачу тлусті пачки купюр. – Тут разовий платіж і сума за перші три місяці.

– Але чому я? – дивлюся на гроші, наче не можу від них відірватися.

– Бо ви дуже і дуже популярні в народі.

– Але це популярність блазня! Якісь анекдоти з моєю участю люди залюбки читають, але то ж так, забавки.