Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Справа секретна, якщо хочете послухати, то залишайтеся, але потім до вас можуть виникнути питання в охоронного відділення.

– Ні, ні, цього не треба!

Прикажчик утік в іншу частину магазину, а я зняв слухавку й попросив з’єднати з пансіоном. Довго не підходили, аж нарешті відповіла покоївка. Судячи з її медового голосу, з Гришею в них усе було добре. Попросив покликати його.

– У апарата! – сказав він так впевнено, наче все життя по телефону розмовляв.

– Гришо, зараз до тебе прискочить один офіцерик. З військової контррозвідки. Зустрінь його і доправ у підвал, тільки тихо, – він важко задихав у слухавку, мабуть, сумнівався. – Я розумію, що прохання моє дивне, але зроби так, як я кажу. Всю відповідальність беру на себе.

– Сотня зверху, – нарешті каже він.

– П’ятдесят, легка робота, – я торгуюся не тому, що бережу гроші, а щоб заспокоїти Гришу, що справа справді вже не така небезпечна.

– Сімдесят.

– Ти живодер, Гришо, але домовилися.

Я кладу слухавку, даю автограф прикажчику, який дістав журнал зі свіжою оповідкою про мій кавказький полон. Сам поспішаю до ресторану. Сподіваюся, що поручик Назаров саме там. Ага, він якраз вибігає розгублений з кімнати. Мабуть, здивувався, що мене там немає.

– А де тут був один? – питає він у заспаного офіціанта.

– Пішов, – перелякано доповідає той.

– Куди? – дратується поручик.

– Не знаю.

– Дурню, де телефон?

– На першому поверсі.

Поручик біжить до сходів, і тут йому знову доводиться дивуватися, бо наштовхується на мене. Як я й очікував, револьвер він сховав у кобуру. Ну й правильно, не можна бігати зі зброєю поки що мирним містом. Б’ю його в груди, він скрикує, вирячує очі, хапає ротом повітря. Я приставляю йому револьвер до голови.

– Рипнешся, пристрелю.

Веду його до кабінету, в якому сидів із ротмістром. Там в’яжу руки та ноги, запихаю в рота кляп, потім замотую у великий килим. Поручик тепер сповитий, наче немовля, тільки крекче. Виходжу, кличу метрдотеля. Даю йому двадцять рублів і наказую не тривожити мого товариша, що залишився в кабінеті.

– Буде зроблено! – обіцяє метрдотель і ховає гроші.

Я виходжу і поспішаю до контори військової контррозвідки Київського військового округу. Мене не пускають, але коли впізнають, то черговий офіцер зголошується відвести мене до начальника відділення. А той одразу приймає мене.

– Іване Карповичу, радий, що герой Отєчєства знайшов час до нас заглянути. Прошу, сідайте! Чув про ваш учорашній подвиг! Як ви помітили того німця? – питає мене полковник Клобуков.

– Пане полковнику, головний подвиг у мене сьогодні. Прошу надати мені десять хвилин для доповіді з надзвичайно важливої справи.

– А чому ви до нас прийшли, а не у свою колишню контору? – дивується полковник.

– Тому що це ваша справа. Дозвольте почати.

– Ну, добре, розповідайте.

Я швидко доповідаю все, про що дізнався. Полковник спочатку зневажливо посміхається, а потім сидить ошелешений.

– І ви хочете, щоб я в це повірив? – нарешті питає мене.

– Так. Я розумію, що повірити в це важко, але зважте на кілька моментів. По-перше, як ви знаєте, я досить відома людина і добре заробляю на своїх оповідках. У мене хутір, земля, донька, мені є що втрачати. І я ж усе це втрачу в разі брехні. По-друге, ви нічим не ризикуєте. Якщо виявиться, що я брешу, то ви просто накажете арештувати мене за напад на двох ваших співробітників.

– Що?

– За моїми припущеннями, ротмістр Ступін та поручик Назаров – зрадники.

– Маячня! – дратується Клобуков.

– Пане полковнику! Якщо я помиляюся, то готовий відповісти. Але справа дуже важлива. Йдеться про безпеку імперії!

– Слухайте, та це ж лише кіно!

– Це значно небезпечніше, аніж просто забавка з рухомими картинками.

– Слухайте, Іване Карповичу, якщо чесно, то я мусив би наказати арештувати вас прямо зараз!

– Що ж, воля ваша, але ця помилка дорого обійдеться Отєчєству.

Він дивиться на мене.

– Будь ласка, заплющіть очі й торкніться кінчика свого носа вказівним пальцем лівої руки, – несподівано вимагає полковник.

– Що? – дивуюся я.

– Зробіть це!

– Добре.

Я роблю. Він підходить і нюхає мене.

– Здається, ви тверезий.

– Так, я тверезий, і я не збожеволів. А ще в нас дуже мало часу.

Полковник замислюється.

– Мені треба сповістити командувача округу.

– Ні, бо він не повірить, а про ваше звернення може стати відомо нашим ворогам, і вони спробують діяти інакше. Ми мусимо зберігати таємницю.