Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Іване Карповичу? Начуваний про ваші подвиги в порятунку зірки кінематографа!

– Ми можемо поговорити?

– Щось важливе?

– Надзвичайно.

Він придивляється до мене, я бачу його хвилювання, якесь дивне хвилювання. Потім киває.

– Добре, побалакаємо. Тут є поруч ресторан.

– Зараз рано для ресторанів.

– Для нас відчинять. Ми там завжди проводимо зустрічі.

Ресторан справді поруч, нам відчиняють, відводять до окремої кімнати, обіцяють швидко зробити чай та бутерброди.

– Слухаю вас, – каже ротмістр, і я починаю. Чим далі говорю, тим більше змінюється вираз його обличчя. Здивування, недовіра, розгубленість, майже переляк. Він нічого не запитує, просто слухає. Мовчить навіть коли замовк і я.

– Я закінчив, – кажу йому.

Він крутить головою. Мовчить далі. У нього розгубленість на обличчі.

– Треба діяти, терміново! – кажу я.

– А що ми можемо зробити? Машина вже запущена. «Вбити варвара» вийде сьогодні по всьому заходу імперії! Під патронатом самого государя!

– Цього не можна допустити!

– Слухайте, Іване Карповичу, ви, звісно, найкращий сищик імперії, але ж за цим кіно стоять найвпливовіші люди країни! Уряд, генштаб, двір государя!

– Але ви ж підозрювали, що це справа німців!

– Підозрювали, але підозри на стіл керівництву не покладеш. А доказів нами знайдено не було. Потім виявилося, що там ще есдеми причетні, і справу передали до охоронного відділення. Воно тепер займається, це ж ваша колишня контора, туди і звертайтеся.

Я дивлюся на нього. Я всякого чекав, але не такого.

– Ви розумієте, що поставлено на карту? – підвищую я голос. – Ідеться про захоплення імперії ворогом! Принаймні значної частини імперії! І це напередодні війни! Може, ви ще запропонуєте мені доповідну написати і чекати відповіді? Часу немає, вже сьогодні увечері буде пізно!

– А якщо ви помиляєтеся? Так, ви найкращий сищик імперії, але ж усе одно людина! Якщо ви помиляєтеся, що тоді? Га?

– Добре, давайте так, перший сеанс для керівництва Київського військового округу і губернії буде сьогодні о другій. Після цього військова цензура мусить дати дозвіл на показ фільму по всіх західних губерніях. Плівки вже розвезені по гарнізонах, усі з нетерпінням чекають. О шостій почнеться показ. Сьогодні два сеанси виключно для військових, завтра зранку два теж для них, потім почнуть запускати і цивільних. Так ось, треба зробити так, щоб ми могли зупинити показ. Усюди. Підготуйте це, але так, щоб ніхто нічого не знав. Бо вороги можуть змінити свій план і завдати удару першими!

– Слухайте, Іване Карповичу, я лише ротмістр. Я не можу вирішувати такі питання. Мені треба доповісти керівництву.

– Звісно. Тільки нагадую про час і про те, що ніхто, абсолютно ніхто не має знати, що у військової контррозвідки з’явилися якісь підозри.

– Будь ласка, залишайтеся тут. Я побіг доповідати.

Ротмістр вискочив із кімнати. Я трохи вичекав, а потім вискочив і сам. Не те щоб я не довіряв йому, але небезпека операції, про яку я дізнався, вимагала від мене надзвичайної обережності. Я не мав права припуститися жодної помилки. Ротмістр швиденько почимчикував до своєї контори, тільки от чомусь кілька разів озирався. Наче боявся, що слідкувати за ним будуть. Це мені видалося дивним. Я вже був на іншому боці вулиці й обережно вів Ступіна. Ось він забіг у контору, я став так, щоб мене з вікон важко було помітити. Приготувався чекати, але ротмістр вибіг уже за кілька хвилин. Якось він занадто швидко доповів керівництву. І вибіг не сам, а з поручиком Назаровим. Щось говорив йому, поплескав долонею по кобурі його револьвера, потім зупинив візника, ще раз озирнувся навколо. Диви, який обережний. Потім сказав щось візнику, мабуть, пообіцяв добре заплатити, бо той нагнав коней, наче на пожежу. Я здогадувався, куди поїхав ротмістр, то забіг у дорогу крамницю поруч, де побачив телефон у вітрині. Хоч би працював, а то у Ромнах зараз частенько ставили просто сам апарат, для порядку, але не підключали дроти, щоб не платити.

– Телефон працює? – спитав у пихатого прикажчика, який так скривився, наче щавлю пучок зжував, уже відкрив рота, щоб нагнати мене подалі. Довелося зняти кашкет і дозволити себе впізнати.

– Господи, ви – Іван Карпович Підіпригора? Яка честь! Що бажаєте? Найкращі тканини! – прикажчик аж за серце схопився.

– Мені потрібен телефон. Справа державного значення!

– Ось телефон! Нещодавно встановили! – він провів мене до апарата і залишився поруч. Я подивився до нього.