Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Я трохи почекав, а потім обережно виліз із ліжка, зібрав одяг, убрався і вийшов з номера. Два поліцейських сиділи поруч і прислухалися. Подивилися на мене із заздрістю. Я наказав їм бути уважними і нікого до ранку в номер не пускати. Вийшов з готелю через чорний хід, бо біля парадного досі чекали газетярі. Але й на чорному ході чекали.

– Іване Карповичу, – почув я знайомий голос і побачив Гришу.

– О, ти ще тут?

– Та оце подумав, чи не змогли б ви мені дати трохи грошей, на знак вдячності за мою допомогу.

– З задоволенням, Гришо, тільки допоможи мені ще раз.

– Що треба? – ані миті не вагався босяк.

– Поїхали.

Узяли візника і поїхали до пансіону, в якому жив Анатоль. Там було зачинено, тихенько постукали, нам відчинила покоївка. Спочатку була невдоволена, що потурбували, а потім дуже зацікавилася, не так мною, бо надії вже не мала, як Гришею. Пустила всередину, я спитав, чи є тут підвал.

– Навіщо вам підвал? У мене кімната непогана, – здається, покоївка готова була прийняти нас обох.

– Мила, підвал потрібен, а то нам поїхати доведеться, – пояснив Гриша, який помітно зацікавився гостинністю покоївки.

Підвал одразу знайшовся, хороший, глибокий підвал із кам’яними стінами й без вікон. Ми піднялися до кімнати Анатоля, я відчинив двері ключем, Гриша зайшов усередину. Анатоль щось почув, спросоння навіть сіпнувся, але невдовзі вже був зв’язаний і замотаний у килим. Гриша узяв його на плече і поніс. Я зачинив двері номера. Тут же відчинилися двері сусіднього, позаду мене. Я вдав п’яного і по стінці пішов до сходів, щось мугикаючи. За мною не пішли. Коли спустився до підвалу, Гриша всадив Анатоля на стілець із поламаною спинкою і привів до тями добрячим ляпасом.

– Іване Карповичу, я піду, ви ж самі тут упораєтесь? – спитав він, мабуть, розбурханий думками про покоївку.

– Іди, Гришо, іди, тільки той, тихо, не перебуди весь пансіон зі своєю милою.

– Ми будемо тихо-тихо! – пообіцяв він і побіг нагору, а я почав балакати з Анатолем, що остаточно очуняв і тепер з переляком дивився на мене.

– Розповідай, Анатолю, все як є розповідай.

– Іване Карповичу, я нічого не знаю, я…

Часу в мене було небагато, то довелося діяти швидко і грубо. Двічі вдарив, потім поклав у ножиці фалангу мізинця лівої руки. Пообіцяв відрізати по фаланзі, поки все не розповість. Я б відрізав, чесне слово, відрізав би. Анатоль це відчув і все розповів, після чого слізно попросив убити себе за зраду справи революції. Плакав. Я стояв ошелешений від почутого, бо ж не чекав такої халепи.

– Але це ж лише кіно, як воно може так подіяти? – спитав у нього.

– Кіно – велике мистецтво, за ним майбутнє. І це велике мистецтво в руках генія. Врятуйте його, я вас прошу, Іване Карповичу. Врятуйте. Цей Плумпе, він як Пушкін від кінематографа. Геній, не можна допустити, щоб його вбили чи посадили до тюрми.

– Але він таке замислив!

– Він просто захопився можливостями кіно. Можливостями більшими, аніж у всіх інших видів мистецтва. Кіно – дорога справа, то Плумпе погодився б працювати будь-де і на будь-кого, лишень би мати можливість втілити в життя свої задумки. Він нічого не має проти Росії…

– Але він погодився зруйнувати її на гроші кайзера!

– Не зруйнувати, а врятувати від ярма монархії! Революція очистить нашу Батьківщину від рудиментів минулого і принесе нам світле майбутнє всесвітнього братерства! І внесок Плумпе у це буде неоціненний!

– Він перш за все німець і хоче допомогти своїм виграти війну!

– Він геній, а генії не мають національності! Прошу, врятуйте його! Вбийте мене, бо я зрадив справі революції! Господи, люди йшли заради неї на ешафот, а я злякався ножиць! Вбийте мене, Іване Карповичу, вби…

Я запхав йому у рота кляп, перевірив мотузки на руках та ногах, наказав сидіти тихенько.

Потім піднявся нагору, де Гриша досі порався з покоївкою. Довелось трохи відволікти.

– Побудь тут деякий час. Подивишся за цим, що у підвалі, хай там посидить. Кажи всім, що ти двірник. Якщо будуть питати за цього типа, скажи, що вночі набрався і питав, де тут поблизу бордель.

– Все так і зроблю, Іване Карповичу. А грішми не допоможете?

– Ось, тримай двадцять. Увечері ще півсотні. Відпочивай. І той, тут є телефон?

– Ну звісно є, це ж пристойний пансіон! – втрутилася у розмову покоївка.

– І дуже гостинний. Скажіть номер, – я записав і з тим пішов.

Вже був ранок, але контора військової контррозвідки була ще зачинена. Довелося почекати, поки не побачив ротмістра Ступіна, що виходив з авто. Він здивувався, побачивши мене. Аж трохи злякався, як мені здалося.