Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Я дивився з натовпу на пані Анастасію і бачив, як їй приємна ця увага десятків чоловіків, що просто божеволіли, дивлячись на неї. Вона усміхалася, підморгувала, жартувала – виглядала справжньою царицею, яка легко керує натовпом. Потім дала знак, і швейцари почали розчищати для неї дорогу до виходу. Я пішов за нею, намагаючись триматися поруч і, на відміну від пані Анастасії, дуже хвилювався. Раніше мені часто доводилося ризикувати власним життям, я до цього звик. Але тепер на мені була відповідальність за життя іншої людини, людини мені небайдужої.

Провів її до вулиці, а потім ще й примудрився влізти до авто з криком: «Телеграма для пані Кольцової!» Водій хотів зачинити переді мною двері, але пані Анастасія наказала мене пропустити. Ми рушили з місця, спочатку ледь-ледь, бо навколо було багато народу, всі аплодували і кричали «Браво, Анастасіє!». Вона махала у вікно ручкою і посміхалася. Аж нарешті ми від’їхали.

– Ви щось дізналися? – тихенько спитала вона. Я кивнув у бік водія. – Зараз, – вона взялася за якусь ручку і потягла. Між нами та водієм виросла дерев’яна загородка. – Тепер можете розмовляти, він нічого не чує.

– Нічого собі машина!

– Це авто самого Ханжонкова, яке він віддав мені на час зйомок. Ваню, ти щось дізнався? Я дуже хвилююся.

– Не хвилюйтесь, я ж поруч.

– У тебе є зброя?

– У мене є голова на плечах, це найкраща зброя. Так розумію, що прийом пройшов чудово?

– Так. Спочатку я не знаходила собі місця, бо мені здавалося, що з зали в мене вистрелять. Але потім я захопилася виступом і вже нічого не боялася. Тільки зараз мені знову страшно.

– Слухай, припини. Як-не-як, ти ж в одному авто з найкращим сищиком імперії! Думай про прем’єру, в місті всі тільки й балакають, що про твоє кіно.

– Не, знаю, деякі сцени там можуть шокувати.

– Війна?

– Війна. Зґвалтування моєї героїні.

– О, про це теж багато балакають. Заздрять герою, що грав ворожого офіцера.

– У мене ще не було таких сцен на знімальному майданчику, – трохи ніяковіє вона.

– А в мене були й не такі, – я згадую про Одесу.

– Що? Ти знімався в кіно? Розкажи!

Я розповідаю дещо. Не все, а так, щоб виглядало смішно. Анастасія сміється, а мені стає сумно, бо я згадую Ізабеллу, і давні рани, які я вважав загоєними, знову болять.

– Ваню, я навіть не здогадувалася, що в тебе було таке багате життя! Що з тобою? В тебе такий нещасний вираз обличчя.

– Нещасний? Ану що там? – я визираю з машини, щоб сховатися від її погляду.

– Що ти робиш?

– Дивлюся, чи не їде хтось за нами.

– І як?

– Наче ні. О, а ми вже приїхали.

Авто зупиняється біля готелю, я вискакую, відчиняю двері для пані Анастасії. Починаються спалахи фотографічних апаратів, газетярі ціляться на зірку кіно, мене й не помічають. Я передаю двері водієві і занурююсь у натовп. Швейцари пробивають прохід для Анастасії. Я йду до готелю трохи попереду, дивлюся на людей, шукаю підозрілих. Он бачу Гришу, який показує мені два великі пальці на руках, мовляв, усе добре. Біля нього кілька порожніх пивних бокалів, то й справді непогано. Весь хол готелю починає рухатися, бо ж відвідувачам цікаво подивитися на саму Кольцову. Багато людей одразу кидається до проходу, у всіх палають очі, «Вона! Вона! Кольцова!» чутно в натовпі. Ось і пані Анастасія, вона не поспішає, дає роздивитися себе, в неї хода вельможної пані. Я милуюся нею, а потім помічаю, що мені щось дошкуляє. Щось не те, щось підозріле чи принаймні дивне. Що? Я озираюся, не можу зрозуміти, але рука сама лізе до револьвера у внутрішній кишені, я напружуюся, і час сповільнюється. Анастасія неквапливо прямує до сходів, натовп сунеться на неї, швейцари ледь стримують людей, які в захваті від Кольцової. Очі шанувальників палають…

Очі – ось що мене здивувало. Я помічаю холодний відчайдушний погляд, скривлене обличчя, на якому немає і сліду від захоплення. Той німець, той клятий німець, якого Гриша помітив ще вдень. Він уже підвівся з-за столу в холі. На столі чарка чогось спиртного і чашка кави, недоїдене тістечко. Німець прямує до проходу. Я не бачу його рук, лише голову, лише обличчя та погляд, які не віщують нічого доброго. Вичікую, сподіваюся, що це просто помилка, збіг обставин, але німець наполегливо, подекуди навіть грубо, пробивається крізь натовп. Тоді я рушаю йому назустріч. Але переді мною стає швейцар, він відштовхує всіх витріщак, і я для нього один із них. У мене немає часу щось пояснювати, бо німець уже поруч, і нарешті я бачу такий знайомий рух, яким витягають пістолет з-під піджака. Я зробив би це швидше, але німець у натовпі, не можу стріляти, бо можу влучити в інших. Не дати вистрелити йому. Я кидаюсь під руку швейцару, він не очікує такого маневру, ловить повітря, я кидаюся до німця, коли хтось чіпляє мене парасолькою, і я гепаюся. Швейцар кидається за мною, з підлоги я бачу в руках у німця букет, звичайний букет, під яким чорніє дуло пістолета! Ще мить, і Анастасія вийде на лінію вогню. Я стрибаю з підлоги, вилітаю якраз перед пістолетом, постріл. Щось гаряче б’є мене в груди, ще постріл і ще, крики. Люди розбігаються від німця, той розлючено дивиться на мене, стріляє ще, стріляє впритул! Я дивуюся, що досі живий, вихоплюю свій револьвер і стріляю у німця. Точно в голову. Він падає. Я озираюся до Анастасії. Вона перелякана, але ціла, на білій сукні жодних слідів крові. Як не дивно, на моєму піджаку теж! Але ж німець стріляв з відстані у крок!